Молодь, молодь. Досить часто вони не розуміють елементарних речей, хоча постійно вважають себе такими розумними, такими мудрими і ніколи не прислухаються до слів та порад старших. Ну можливо й моїх порад не почують, але все ж скажу одну річ, яку напевно чули надзвичайно багато раз, прохаю вас – зрозумійте її, зрозумійте те що «потрібно жити так неначе завтра не буде». Прийміть серцем це.
В старості є одна річ, яку більшість вважають негативом, але мені вона подобається – це далекозорість. Нехай мені складно читати газети, але ж тепер можу скільки цікавих речей бачити зі свого балкону. Я й раніше багато бачив через об’єктив свого фотоапарату, але зараз коли бачу все своїми очима, то сприймаю зовсім по різному.
Кожного дня виходжу на балкон і бачу новий фільм – в кінотеатрі завжди буде скучно, бо легко дізнатися кінець фільму, але ж світ навколо цікавіший, бо в ньому мені складно вгадати що буде і це незважаючи на те, що досить гарно знаю людей. А до того ж вид з мого вікна надзвичайний. І екран побільше чим в кінотеатрі…
Неначе й звичайне подвір’я, звичайні дерева, звичайні тротуарчики і протоптані доріжки. Але має все це якийсь ореол незвичності. І постійно трапляються різні веселі речі. А найбільше з всього виділяються дві людини – хлопець і дівчина.
Кожного дня майже під вечір до того як сонце почне заходити до одного з будинків, що знаходиться навпроти мого, підходить молодий хлопець. Він високий, стрункий і трішки кумедно ходить. Не знаю від кого в нього така хода, але б її й за пів міста впізнав. Так ось, приходить він до дівчини що живе на другому поверсі. Завжди підходить до її під’їзду, постоїть трішки біля дверей, а далі розвертається… йде до лавки навпроти. Там трішки постоїть, знову хоче зайти і знову не може наважитися. І так постійно. Я навіть інколи можу вгадати скільки він разів за вечір підійде до дверей. А ще навіть можу дізнатися коли йому в університеті дають стипендію, бо саме в цей день він приходить з квітами, які не може подарувати. І забирає ці квіти постійно з собою.
А одного разу він не прийшов. Я почав нервувати, й роздумувати про те що б могло статися. Думав можливо він її вже розлюбив, чи ще щось інше… Але ні, десь через тиждень прийшов, хоча був схожий на цибулину. Була ще не досить холодна осінь, але одітий був добре. І відразу зрозумів, що він хворів, а тут лише трішки почав виздоровляти – так відразу прибіг до своєї коханої.
Ще одну річ помітив, що він коли дивиться на балкон, то його очі неначе трішки бігають вліво - вправо. Це напевно через те що уявляє її, уявляє що вони розмовляють. Напевно продумує всі ситуації, що можуть виникнути, програє в розумі все це. Навіть не наважусь вгадати скільки різних ситуацій він програв в своїй уяві.
Вона також досить цікава. На балкон виходить лише тоді коли сонце починає заходити. Виходить і кожен день дивиться на захід сонця. А потім бере якийсь зошит і щось пише. Інколи їй не подобається те що написала, тоді можна побачити як бере і вириває листки з зошита, а інколи після того як напише малює рамку навколо – таке відчуття що вона цим помічає якесь особливе, те що їй сподобалося. Я смію припустити що то вірші пише. А інколи вона тихо про себе співає якісь пісеньки, хоча це робить й дуже тихо – але шевеління губ її видає.
Все це надзвичайно цікаво, неначе й бачиш мало і бачиш лише зовнішню сторону, але можеш сказати майже все про внутрішню.
Думаю, що щось мішає їм зустрітися. Хлопець ніколи чомусь не залишається до заходу сонця, а дівчина до цього не виходить. Мені дуже шкода дивитися як він йде, бо знаю що через декілька хвилин вийде вона і в нього був би шанс сказати їй все що думає. Так і хочеться крикнути, зупинити хлопця, але все ж якась маленька надія мене стримує, надія того що наступного разу він все ж зробить крок.
Напевно це страх. Страх втратити кохання. Страх почути «ні». Чим більше кохання, тим більше страх. Це ж логічно. Якщо вам якась дівчина подобається лише трішки, то ви хоч відразу на першому побаченні можете сказати – «я тебе кохаю, дівчино». А якщо насправді кохаєте, то ці слова не дадуться просто так. Буде з трудом даватися не тільки кожне слово, але й кожен звук. А потім як же буде битися серце поки дівчина вам не відповість, і на решті серце або розіб’ється або навіки переплететься з серцем дівчини. Але не все так погано і розбивається серце рідко, бо чим більше кохання, тим менша ймовірність що тобі відмовлять. І можна задати цитату – «Краще сказати й вмерти, чим мовчати і не жити».
Ще в старості людина завжди знає коли помре, а то й хто не відчуває кінця своїх днів – напевно просто дуже цього боїться і через страх не може побачити. Але я прожив гарне, яскраве життя і смерть мені не страшна. Знаю що мені залишився лише сьогоднішній вечір. І знову дивлюсь на хлопця і надіюсь побачити як він наважиться зайти до дівчини, поговорити, а не буде знову чекати біля вікна.
Але й сьогоднішнього дня він йде так і не наважившись.
Тож сьогодні мені вже пора йти, але в мене є одна не закінчена справа і надіюсь маленький лист залишений на столі все виправить: «Внучко, а чи не могла б ти хоч пару днів писати свої вірші не після заходу сонця, а перед ним»
09.02.09
