TutaMC

Ніколи не любив Вконтакт! Але ж він давав можливість в будь-який момент знайти будь-кого з друзів. Й приходлось миритися з ним... Та терпіння ж не безмежне.

Спочатку вони ввімкнули сайт для пошукових систем.

Далі зробили АПІ, за яким автоматом можна отримувати всю паблік інфу по тисячах користувачів.

А останньою каплею стало відкриття всіх друзів - http://habrahabr.ru/blogs/social_networks/121150/ Прикиньте що по цій інфі можна дізнатися про людину, навіть якщо в неї зовсім ніяка інфа не опублікована. Ось вам алгоритм: - будуємо граф всіх друзів на 2 рівня - залишаємо лише сильно повязаних друзів, коли є хоча б 2 спільних - збираємо інфу про школу, інститут і т.д. - сортуємо окремо тих хто разом навчався, і тих хто не разом не навчався - тепер збираємо інфу про інтереси, при цьому якщо разом не навчалися, то інтереси більж цінніші.

Після цього про людину можна сказати більше, ніж батьки скажуть ).

Для мене приватність дуже важлива! Тому мені довелося видалити всіх друзів, всю інфу і т.д. Тепер шукаю хто б поміг мені і проспамив з мого акка :), щоб вконтакті повністю видалив акк. Надіюсь вийде )

Доречі, я змінив слоган в сайті на "The scene might die... we won't..."

Шоста година ранку. Зліва від мене деревце інжира, справа гілочка винограду. Сонце не жарить, але й не дає відчути прохолоду. Під невеличким навпіврозорим накриттям стоїть диванчик, стіл, і розетка з під'єднаним ноутбуком. Спокійну пісню природи під управлінням майже напомітного вітерку перериває якась mp3-тришка з поганеньких влаштованих колонок ноута - це для мене тиша. В цей час навіть відсутність інтернета не заважає.

Десь за годинку тиша розтає. Її розганяють друзі, що нарешті відкрили очі. На столі ноутбук подвигається, вивільняє місце для ранкових бутербродів з червоною ікрою, та чарочок з вином.

І хіба це не рай, а можливо саме в цім щастя. Саме в такі моменти я люблю Ялту.

Ну на цьому літературної мови досить, і хто любить Ялту краще далі не читати. Бо досить вже позитиву. Все в ній побудовано, щоб збивати гроші нізафіг - і всі тільки про це і думають.

Отже, коли знаходитися в своїм дворику, то Ялта причудова, точніше клімат Крима суперовий. Але якщо вийти за ці межі, то відкриваються всі негативні сторони. Сам сервіс в більшості випадків знаходиться на 0 рівні, таке відчуття що навколо одні бариги якісь бігають і пробують тобі продати якусь фігню. При чому всі хочуть за ці фігові послуги нереальні суми грошей. За цю сумму в Турції чи в Єгипті намагалися б зробити все по вищому сорту. А в нас же народ такий, типу я сюди приїхав і відразу їм за все винен кучу грошей. Ось наприклад, вирішили відвідати "Ласточкине гніздо". Хотіли спочатку під'їхати до нього, але виявилося що біля нього територія санаторію якихось супер модних чуваків митників. Нам навіть сказали "Ви що туди їхати, там охорона! і погано тривожити митників". Мені чесно пофіг на тих чувачків, але чому через них мені потрібно фігарити фіг зна скільки пішком? Якщо понастроювали своїх лоховських савдеповських санаторіїів, то чому через них я не можу пройти і скористатися своїм правом вільного пересування і вільно відвідати історичну пам'ятку? Мені прийшлося обходити, тому санаторій митників повний сакс.

Ну добре поставили ми машину на дорозі біля драбинки що йде до того гнізда. А тут вже біжить чувак і бере за парковку 20 грн. Яка к фігу парковка, ніщо не оборудовано, ніхрена не роблять, а баблос за те що все одно ставить машину на дорозі вимагають грошей. Одним словом, ці паркувальники - також повний-пре-повний сакс.

Далі...

Дякую!

Коли рік назад розпочинав блог, то не думав що зможу його так довго вести. Бо ж хто мене знає, то знає що одним з моїх мінусів є непостійність. Ну не можу однією справою займатися довго. Але з блогом все по іншому.

Бо блог для мене це стиль спілкування з друзями. Я така людина, що не люблю аську, не люблю телефон, не люблю вконтакт і інше спілкування, бо воно не дає відчуття присутності. І може скажете, що блог тим паче не дає відчуття присутності. Але це не так. Коли я пишу пост, то я приблизно знаю кому з друзів буде він більш цікавий, кому менше. Коли хтось пише коментар, то це для мене набагато більше ніж просто коментар. Коли я заходжу в статистику, то бачу, ага з цього міста заходило 3 чоловіка, і я навіть приблизно здогадуюсь хто це.

Блог не лише дає мені зв'язок з друзями, він допомагає знаходити нових друзів. Бо ж хто читає пости, то це друг.

Я навіть формулу вивів:

Друг не завжди читає блог, але читач блогу завжди друг.

Тож всім читачам хочу сказати Величезне Спасибі. Ви кращі. Я ВАС всі люблю. Дякую.

З днем народженням тебе Блог! ;)

PS: І що я подумав, як би було класно, якби всі почали вести свій блог ;), і якщо ви ведете блог, а я про нього ще незнаю, то скажіть мені про це. Я виправлюся і підпишусь на RSSку і в список друзів додам.

Хакерська конференція

З невиликим запізненням спішу поділитися з вами про хакерську конференцію, що відбулася з 27.06.09 по 28.06.09.

Отже, 27 числа розпочався хакерський з'їзд в м.Києві на який з'їхалися представники з усієї країни. Людей було приблизно чоловік з 15. Зустріч відбулася в центрі, а потім повільно перейшла на Труханів острів, де й сиділи аж до вечора. Десь близько 8-мої години зустріч перейшла до "Кофе-тайму", де й була до півночі.

28 числа з самого ранку конференція продовжилася, але на цей раз в різних частинах Києва. А вже пізно ввечері всі роз'їхалися по домам.

За час зустрічі розмовляли як і про зовсім банальні теми, що не відносяться до хаку, так і на дуже серьозні теми, що навіть багато хто з присутніх не міг зрозуміти суті теми.

Ще хочеться добавити, те що в таких ситуаціях дружба виникає набагато швидше ніж в звичайних. Тож яякую всім учасникам за чудову конференцію.

І трішки медіаматеріалів.

Відео нового типу атак на сервер "Кет"

Соціальне програмування:

Кардінг:

Зустріли друга - Креветко:

Інші фотографії в альбомі http://picasaweb.google.ru/spirt40/ByFOA270609280609# PS: хотів детально розписати як все було, але порахував що для секретності так не можна робити. Тому запис в блозі получися як звіт ;). Бо все це не передати словами, потрібно бути на таких зустрічах.

Ще вчора ми разом хвилювалися про здачу вступних іспитів, а потім неймовірно раділи, коли в списку осіб, що вступили до університету, бачили своє прізвище. А сьогодні в нас випускний… І неначе й чекали його 5 років, але коли нарешті прийшов цей день, то ніякої радості не відчували. Можливо лише недавно злилися один на одного і тримали певні образи в серці, але зараз вже нічого не пам’ятаємо. Лише одна думка крутиться в голові – «Ми прощаємось». І навіть найбільші оптимісти не вірять що зможемо зустрітися в повному складі. Та навіть на випускний не всі прийшли, а що вже казати про зустріч випускників через 5 років. Додому їду останнім, багатьох проводжаю і від цього на душі все тяжче. Напевно потрібно було поїхати першим, щоб вдома за клопотати голову різними справами і хоч трішки притупити цей біль. Кажуть кохання найсильніше почуття, але саме зараз я в це не вірю. Ніколи кохання не приносило такої болі як розставання з друзями. Як вірно сказано, цінуємо лише тоді коли втрачаємо… Коли ще місяць назад дівчата з групи казали, що на випускному будуть плакати, то я з цього тільки сміявся. А що зараз? А зараз я сиджу в пустій кімнаті... і вже зовсім не хочеться сміятися. Я зрозумів наскільки сильно я люблю свою групу, кожного з групи, бо мені кожен друг, незалежно від наших стосунків на протязі навчання. Я люблю наш університет, я люблю викладачів. Я люблю всіх. І саме зараз я розумію, що все те що було побудовано за 5 років різко впало, і стало лише піщинками, навіть пилинками історії. Немає вже нашої групи… А чи зможемо ми хоча б зберегти наші почуття? Чи зустрінемось через 5 років друзями, а можливо лише знайомими. Цього ніхто не знає. Автобус везе мене додому, раніше в такі моменти з радістю їхав, насолоджувався дорогою, краєвидом, лісами понад дорогами, містами що пробігають перед очами.. А зараз я бачу лише картинки з минулого. Я пам’ятаю випуск в школі, і чомусь дивно, що мені було досить легко прощатися, хоча й навчалися ми разом 11 років. Я не відчував болі, а зараз втрачаю людей з якими провів 5 років свого життя, але таке відчуття що все моє життя лише 5 років, і сьогодні прийде кінець життю. Знаю, що буде нове життя, нові друзі, але це все не те. Чому саме цей період найважливіший, чому в саме цей період життя таке яскраве, а його закінчення таке швидке. Давайте не будемо забувати друзів, частіше телефонувати, щоб сказати навіть таке банальне слово – Як справи. Ніколи не забувати про дати народження, і найголовніше про дату зустрічі. І вже при кожній зустрічі не будемо ховати свої почуття, а відкрито скажемо – Друзі,я вас всіх кохаю! Ви найкращі! Я сумую без вас!!! --------------------- ПС: знайшов в своїх архівах і вирішив опублікувати. Все це писав в автобусі, коли після випускного їхав додому. Все це було написано на емоціях, але й зараз все актуально! І Ви все одно найкращі! :)

Десь 3 роки назад, коли були ми ще малі, то прийшов до нас час літніх канікул і саме нижче можна побачити відео про цей час відїзду.
Вихідний з комбатом from presidentua on Vimeo.

За свої роки встиг передивитися дуже багато молодіжних телесеріалів. Дивився їх в через те, що ніколи не міг робити лише одну справу. Якщо щось читаю, то дивлючь телевізор, якщо щось пишу, то також дивлюсь телевізор, малюю – і знову дивлюсь телевізор. Не можу змалечку концентруватися на одній справі... З усіх серіалів лише сьогодні я зрозумів, що найбільш близькими мені був серіал "Друзі". Дивився їх багато в дитинстві, але тоді якось не показували останніх серій... А ось учив англійську мову шляхом перегляду цього серіалу. І звичайнож вибрав своїх любимих Друзів... І якось все постійно пришвидшував процес перегляду – намагався побачити все нові й нові серії швидше. При перегляді "Друзів" я жив з ними, переживав їхню радість і їхню біль, можливо навіть намагався колись щось їм підказати, попередити, чи якось допомогти коли в них були проблеми... Я любив їх... А чому любив?.. Люблю їх!!! Але сьогодні подивився останню серію – і я заплакав. Відчуття таке неначе щось розбилось, неначе чогось нестало. Дійсно боляче на душі. І чомусь ця біль надзвичайно сильна! Навіть незнаю... Рідко раніше відчував такий сильний біль. Навіть коли розходився в дівчатами, то не відчував такого. Все це мені складно пояснити. Звичайно я розумію що це була гра акторів, що це кіно. Але гра феноменальна. Феноменальний сценарист. Феноменальні актори, режисери і інші. Все феноменально – якщо вдалося так врізатися в серце. Хоча зараз думаю що напевно тут ще й в додачу свою роль (і не маленьку) зіграв фактор аналогічної ситуації що склалася в звязку з закінченням інституту... Не знаю... Зараз можу лише сказати те, що ще передивлюсь цей прекрасний серіал не один раз, ми ще з вами зустрінемося друзі! ;)