TutaMC

Я не люблю копіпаст, і в мене його немає(наскільки я пам'ятаю), але хочу зробити виключення з правил. Не ображайтесь на мене за це. Бо далі буде оповідання Льва Толстого прочитане на сайті http://smartfiction.ru/... і публікую тому що дуже мене зачепили. Схожі думки в мене зі Львом. Раніше не стикався з творчістю цієї видатної людини, але зараз час виправляти цю мою помилку. Вже назакачував собі й інші оповідання Льва - буду потроху читати.

Удивительные существа. Лев Толстой.

Есть на свете такие существа, которые живут все от произведений земли, но для того, чтобы им было как можно труднее кормиться, они землю свою разделили так, что пользоваться ею могут только те, кто не работает на ней, те же, кто работают, не могут пользоваться ею и страдают и мрут поколения за поколениями от невозможности кормиться с земли. Кроме того, существа эти избирают по одному семейству или по нескольким из многих и отказываются от своей воли и разума ради рабского повиновения всему тому, что захотят делать над ними эти избранные. Избранные же бывают самые злые и глупые из всех. Но существа, избравшие и покоряющиеся, всячески восхваляют их. Существа эти говорят на разных языках, непонятных друг другу. Но вместо того, чтобы стараться уничтожить эту причину недоразумении и раздоров, они ещё разделяют сами себя, независимо от различия языка, ещё на разные соединения, называемые государствами, и из-за этих соединений убивают тысячи и тысячи себе подобных и разоряют друг друга. Для того, чтобы они могли удобнее разорять и убивать друг друга, существа эти надевают особенные, одинаковые, большей частью пёстрые одежды, придумывают средства убивания друг друга и обучают повинующихся многих одному наилучшим способам убийства.

Далі...

Психологія корисна річ, навіть якщо прочитати лише декілька книг, то починаєш помічати деталі, що раніше не помічав. Коли я активно цікавився психологією, то перечитав десятки книг, і зараз з них майже не пам'ятаю теорії, але приктика залишилася, і зараз вже майже на підсвідомому рівні. З психологією я навчився бачити брехню, і вміти правильно брехати. Навчився бачити вразливі місця людей і за необхідністю на их впливати.

Декілька прикладів з життя:

Перший курс. Екзамен з української мови, який складається з письмової частини і усної. І от письмову частину я пишу на 3, а коли починаю усну відповідь давати, то в швидко переходжу на тему, що я з дитинства бажав вчити українську мову, але був в російськомовній школі (трішки прибрехав), а потім кажу що лише зараз розумію що без знання своєї мови, я не можу бути людиною. Та ще й намікнув що читаю Шевченка. І все, на цьому для мене екзамен закінчився отриманням законної пятірки, варто лише було знати вразливе місце людини.

Екзмент з цивільного процесу. Його здавали на 0-му поверсі, де було холодновува. І тому я десь за хвилин 30 до моєї черги на здачу екзамен, пішов і придбав станчик гарячої кави викладачці. 30 хвилин було вибрано як золоту середину. Якщо б більше часу, то відчуття комфорту вже б пішло, і ніякого впливу не отримав. Якщо б часу менше, то міг би бути запідозрений в підлабузництві. В результаті з 3-х питань білета дав відповідь лише на одне і отримав 5-тірку.

Ну що це все про екзамени, бо може хтось скаже що це неправильно, і тут варто згадати лише одну цитату.

Якщо не можеш виграти чесно, просто виграй.

І приведу ще один приклад не пов'язаний з навчанням, що стався вчора (ну вже не вчора, а трохи більше). Їздив я дивитись футбол, приїхав все супер, а потім коли зібрався додому, то помітив що не взяв права. Їду до дому потихеньку, а перед собою метрів за 200 ДАІшники стоять і один вже намірився мене зупиняти. То я зупиняюсь сам, глушу двигун, і йду в сторону них пішком. Коли підійшов, то говорю: "Привіт. Оце забув вдома документи. То я зачекаю поки ви поїдете щоб я проїхав", а потім не даючи їм відповісти і все обдумати, починаю таку розмову "А хто зараз начальник УМВС? Все Цимбалюк?", а потім говорю, що типу добре, що він змінив Вершняка і вже перевожу розмову на те як було за часів Вершняка. Розповідаю їм якусь історію, що чув, потім вони згадують якусь. І так говорили хвилин з 15, і тут один помічає машину, і говорить іншому щоб іти зупиняти, а до мене говорять "Та ти проїзжай, колего", хоча я їм не розповідав про себе абсолюно нічого. Ось так весело і цікаво з економив трохи грошей ;)

Щось я розпочав з психології, а перейшов на соціальну інженері якось не зрозмуміло. Хоча правда різиці між психологією і соціальною інженерією я не роблю.

Перейдем тепер до головної теми поста і порівняємо ці 3 міста по відношенню до незнайомих людей.

Спочатку про Харків. В цьому місті всім на всіх пофіг. Ніхто не думає про стороніх. І це всі вважаюсь абслютно нормальним. Коли приїзжаєш сюди, то повинен, або стати харків'янином за натурою, або постійно бути "ізгоєм". Ну звичайно я трішки перебільшую, але для прикладу, якщо ви в Харькові будете уступати місце пенсіонерам, дітям і т.д., то ти ніколи, ніколи не будеш їздити сидячи ;), бо завжди знайдеться якийсь "слабкий", що буде дивитись на тебе благаючима очима, а потім різко очі будуть сміятися над тобою, а інших людей хто б уступав місце, крім тебе ніколи не буде. Це все стосується лише відношення до незнайомих людей, бо якщо ти знаєш людину, то відношення до тебе звичайне людське відношення, що скрізь одинакове. Я ні в якому разі не хочу образити харків'ян, бо я ж такий самий і за ці 6 років життя в Харкові звикся з усім до такої степені, що коли я до незнайомих людей бачу інше відношення (не харківське), мені навіть це трішки чужерідним здається.

Перейдемо до наступного міста - Івано-Франківська. Коли приїхав туди, то мені потрібно було знайти "правильний" автобус, я запитав про це в касирки на автовокзалі, на що вона відповіла, що до такої станції вона не може продати білет, бо вона проїздна, а потів сказала зачекати трішки. Далі закрила касу, вийшла до мене, потім розповіла як краще доїхати, і привела до одного автобуса, сказала що він довезе, а потім ще й сказал водієві, щоб нагадав мені де виходити, і висадив мене на моїй зупинці. Після Харькова я всього цього не міг зрозуміти, відчуття було таке, що попав в іншу країну. І це був не одиночний випадок, багато випадків було що незнайомі люди до тебе відносяться як знайомі. Поки що це краще місто, яке я коли небудь бачив.

І нарешті перейдемо до Києва, граду стольного. Коли приїхав, то помітив що люди до незнайоми відносяться досить уважно, звичайно не так як в Івано-Франківську, але щось схоже на це. І спочатку навіть трішки порадів за це, але трішки уважніше придивився і помітив, що вся ця уважність не від серця, а від якихось привичок, від того що люди типу в столиці. Тобто в середині люди на незнайомих відносяться так як в Харькові, а зовні як Франківську. 

Ось такі особливості міст я помітив, отож якщо оцінювати все в 12-бальній шкалі, то отримаємо:

Відношення до незнайомих людей (середньо-статистична виборка):

1. Івано-Франківськ - 11
2. Київ - 7
3. Харків - 4

Ще вчора ми разом хвилювалися про здачу вступних іспитів, а потім неймовірно раділи, коли в списку осіб, що вступили до університету, бачили своє прізвище. А сьогодні в нас випускний… І неначе й чекали його 5 років, але коли нарешті прийшов цей день, то ніякої радості не відчували. Можливо лише недавно злилися один на одного і тримали певні образи в серці, але зараз вже нічого не пам’ятаємо. Лише одна думка крутиться в голові – «Ми прощаємось». І навіть найбільші оптимісти не вірять що зможемо зустрітися в повному складі. Та навіть на випускний не всі прийшли, а що вже казати про зустріч випускників через 5 років. Додому їду останнім, багатьох проводжаю і від цього на душі все тяжче. Напевно потрібно було поїхати першим, щоб вдома за клопотати голову різними справами і хоч трішки притупити цей біль. Кажуть кохання найсильніше почуття, але саме зараз я в це не вірю. Ніколи кохання не приносило такої болі як розставання з друзями. Як вірно сказано, цінуємо лише тоді коли втрачаємо… Коли ще місяць назад дівчата з групи казали, що на випускному будуть плакати, то я з цього тільки сміявся. А що зараз? А зараз я сиджу в пустій кімнаті... і вже зовсім не хочеться сміятися. Я зрозумів наскільки сильно я люблю свою групу, кожного з групи, бо мені кожен друг, незалежно від наших стосунків на протязі навчання. Я люблю наш університет, я люблю викладачів. Я люблю всіх. І саме зараз я розумію, що все те що було побудовано за 5 років різко впало, і стало лише піщинками, навіть пилинками історії. Немає вже нашої групи… А чи зможемо ми хоча б зберегти наші почуття? Чи зустрінемось через 5 років друзями, а можливо лише знайомими. Цього ніхто не знає. Автобус везе мене додому, раніше в такі моменти з радістю їхав, насолоджувався дорогою, краєвидом, лісами понад дорогами, містами що пробігають перед очами.. А зараз я бачу лише картинки з минулого. Я пам’ятаю випуск в школі, і чомусь дивно, що мені було досить легко прощатися, хоча й навчалися ми разом 11 років. Я не відчував болі, а зараз втрачаю людей з якими провів 5 років свого життя, але таке відчуття що все моє життя лише 5 років, і сьогодні прийде кінець життю. Знаю, що буде нове життя, нові друзі, але це все не те. Чому саме цей період найважливіший, чому в саме цей період життя таке яскраве, а його закінчення таке швидке. Давайте не будемо забувати друзів, частіше телефонувати, щоб сказати навіть таке банальне слово – Як справи. Ніколи не забувати про дати народження, і найголовніше про дату зустрічі. І вже при кожній зустрічі не будемо ховати свої почуття, а відкрито скажемо – Друзі,я вас всіх кохаю! Ви найкращі! Я сумую без вас!!! --------------------- ПС: знайшов в своїх архівах і вирішив опублікувати. Все це писав в автобусі, коли після випускного їхав додому. Все це було написано на емоціях, але й зараз все актуально! І Ви все одно найкращі! :)

Нещодавно будучи вдома поглянув на небо і помітив те, що вже дуже давно не дивився на зорі. Можливо й не так давно, але я пам'ятав лише як років 8 назад кожного вечора ми з друзями збиралися перед домом. Розмовляли про різні не важливі речі і дивились на зорі, бачили як зорі падали і загадували бажання, бачили як пролітали літаки над небом, а можливо то було навіть НЛО... Часи пролетіли і зараз в мене таке відчуття що я схожий на білку в колесі... Біжу собі, кручу колесо і знаходжусь на місці. Лише говорю що сьогодні я колесо прокрутив аж 30 разів, а ось потренуюсь і буду крутити по 35 разів в день... Як же багато не суттєвих речей, а я до них відношусь як до якихось що без них не проживу. Декілька днів назад прочитав пораду зробити крок в сторону. Порада ця неначе й корисна, але ж що означає крок в сторону... Ну хай пізніше над цим ще подумаю. Бо зараз є речі трішки цікавіші, а саме ролики. Вчора придбав собі новесенькі, гарнесенькі ролики і поремонтував плеєр, який півроку валявся без діла, щоб з музикою кататися. Ось думаю за скільки падінь навчусь більш-менш нормально кататися. Думаю не більше 10. Практика покаже :)

Молодь, молодь. Досить часто вони не розуміють елементарних речей, хоча постійно вважають себе такими розумними, такими мудрими і ніколи не прислухаються до слів та порад старших. Ну можливо й моїх порад не почують, але все ж скажу одну річ, яку напевно чули надзвичайно багато раз, прохаю вас – зрозумійте її, зрозумійте те що «потрібно жити так неначе завтра не буде». Прийміть серцем це.

В старості є одна річ, яку більшість вважають негативом, але мені вона подобається – це далекозорість. Нехай мені складно читати газети, але ж тепер можу скільки цікавих речей бачити зі свого балкону. Я й раніше багато бачив через об’єктив свого фотоапарату, але зараз коли бачу все своїми очима, то сприймаю зовсім по різному.

Кожного дня виходжу на балкон і бачу новий фільм – в кінотеатрі завжди буде скучно, бо легко дізнатися кінець фільму, але ж світ навколо цікавіший, бо в ньому мені складно вгадати що буде і це незважаючи на те, що досить гарно знаю людей. А до того ж вид з мого вікна надзвичайний. І екран побільше чим в кінотеатрі…

Далі...

Один погляд, один танець

Швидко прийшла весна, і ти з хлопцями поплентався на дискотеку. Ти відверто нудьгував. Але раптом зустрівся поглядом із чорними очима, які пронзили тебе наскрізь. Не думаючи ні про що, крім тих очей підійшов і запросив на танець. Згодилась. Було таке відчуття, що ти танцював не декілька хвилин, а декілька годин. Ти й зараз пам’ятаєш її очі, усмішку. Вона була просто… Я не можу підібрати слів. Ти ж балбес поки дивився в її очі встиг декілька разів наступити їй на ногу. Після танцю вона попросила почекати, сказавши, що скоро повернеться. Ти довго чекав, декілька разів обійшов район поблизу, але… не знайшов. Вона зникла без сліду. Багато хто її пам’ятав, але ніхто її не знав. Підійшов до кінця шістнадцятий рік життя. Ти став трішки дорослішим. На щастя, ти зберіг свою душу відносно чистою. Ти залишався таким же романтичним, ніжним, добрим… І саме тому тобі прийдеться стати особистістю. Бути не таким як інші! Давай продовжимо згадувати й трішечки аналізувати… але в наступний раз.

Далі...

Твоя черствість

Далі в діло вступив Скептик. Він занудьгував за своїми рахівницями. Надивився фільмів про кохання. Й трішки подумавши, вирішив знайти дівчину. І якраз у той час до своєї бабусі в гості приїхала дівчина з Росії – Марина. Ти-Скептик почав із неї зустрічатись, а коли в кінці літа вона поїхала додому, то почалась переписка, яка тривала десь пів року. Аж поки Романтику стало соромно за дії свого друга, бо розумів, що майбутнього в їх відносинах немає, а чим більше він бреше Марині, тим гірше буде розлучення. Романтик написав Марині листа про припинення всіх відносин. Це було трохи боляче, бо через нудьгу твоєї скептичної частини страждала невинна дівчина. Потім після цього розриву, яке було дуже болюче для неї, вона досить різко змінилась в гіршу сторону. Як мені розповідали – закинула мистецтво, спорт, почала досить легко себе поводити. І в цьому є твоя вина. Як би склалось її життя, як би не те перше кохання до т-е-б-е? Цього не знаю навіть я. Але коли згадую, то на душі гірко. І тобі гірко? Ні? А чому ти інколи перечитуєш її листи, переглядаєш її чудові картини. Пам’ятаєш, про всі свої перемоги вона перш за все ділилась з тобою. Маринка тоді всіх людей малювала чомусь із блакитними очима. А той пейзаж, що зайняв перше місце на конкурсі. Та фігура, що вдалині стоїть біля річки чомусь так схожа на тебе. Її листи ти зберігай. Вона тебе, напевно, і зараз пам’ятає, і постійно згадує останній поцілунок. Його ніжність… Щось я забалакався, і майже забув сказати про головне – за цей поступок ти був покараний на одне нещасливе кохання. Несправедливо? Тобі краще знати, але покарання в будь-якому випадку буде.

Далі...

Оповідання "Крок", це було перше моє оповідання яке не соромно показати людям. Свого часу було опубліковано в одному обласному журналі, ще пізніше на відомому українському сайті. Але чомусь ще й досі не публікував тут... Але спробую виправитися ). Сьогодні публікую першу частину, а всього їх три.

Крок. Частина 1. Передмова

І чому ти кричиш? Тихіш! Заспокойся! Це ж лише сон! Хто я? Твій ангел-охоронець. Мені трішки самотньо, от і вирішив поговорити. А ти краще уважно слухай і не пропускай жодного слова. Ми рідко з ким говоримо. Хто ти? Звичайне життя – просте життя! Життя без думок, працюють одні лише інстинкти! Гарна пропозиція, але ти не приймай її. Не можна її приймати. Зараз можеш із цим не погоджуватись. Але повір, коли в кінці свого життєвого шляху подивисься назад, на свої дії, на своє життя, на себе, тоді зрозумієш, що це так. Отже, у тебе лише дві дороги – стати особистістю, або вмерти! Так, так, лише дві! Ти повинен завжди це пам’ятати. Якщо людина - особистість, то це означає, що весь світ живе для неї. Залишився в тебе один лише крок на зустріч собі. Але щоб зробити це, потрібно проаналізувати своє минуле, бо в ньому відповідь на твоє запитання «Чому я ще й досі не особистість?». А хто ж ти зараз? Ще не особистість – це факт! І вже не звичайна людина - це також факт, бо питаєш частенько себе «Чому?»! Напівлюдина, на пів ще щось, і трі-і-і-ішки особистість! Якусь чудну суміш ти отримав. Життя дається для того, щоб прожити й у кінці життя сказати собі такі прості слова – «Я особистість». Шляхів до цього є безліч. І кожному вибирати свій шлях, але зараз хочу розповісти тобі, на мій погляд, найкоротший і найпривабливіший шлях.

Далі...