TutaMC

Сьогодні була ситуація в автобусі маршруту 119 Харькова. Він як завжди не на кінцевих зупинках забитий повністю. І ось в нього заходить, не те що заходить, а затовкується(я навіть незнаю як він заліз, бо місця вдихнути немає) чувачок з 2-річною дитиною. Та й стає біля хлопця й бабульки. Починається діалог між бабулькою і хлопцем:

Б: Та может ти уступіш место?
Х: Мені й сидячи добре.
Б: Та как же тобі не стідно. Ведь рібенок.
Х: А в мене, напревеликий жаль, немає сорому.

Далі хлопець одів навушники, а бабця уступила місце.

І як не важко догадатися, тим безсовісним хлопцем був я. В мене був надзвичайно гарний настрій, і мені не те що не соромно було, а навіть весело.

Тож можна сказати, що я такий черствий, така падлюка. Та так і є ;).

Річ в тім, що коли той чувак зі своєю дитиною запирався в повністю забитий автобус, то він же розумів, що буде стояти. Він розумів, що вільних мість немає. Не хотів чекати наступного автобуса, не хотів поїхати іншим маршрутом. Він взагалі нічого не хотів, крім того що найти лоха який уступить місце. Він же абсолютно розуміє, що заставить своїм виглядом, своєю дитиною когось уступити йому місце. Він лише хотів найти лоха, хто уступить. В даному випадку для нього дитина, це лише інструмент щоб сісти...

Тож лохом немає в мене бажання бути. І як не збирався нікому місця уступати, так і не буду. Бувають звичайно виключення - я уступлю місце, наприклад, якщо людині стало погано, і їй треба посидіти. Але ні в якому разі ніколи, НІКОЛИ я не буду уступати наким людям, як той чувачок!

Капіталізм - форевер ;).

А я вже буду бігти, бо через годинку виїзжаю і вже вранці буду в теплій(я надіюсь) Ялті.

В мене завжди автобус асоціювався в тюрьмою. Їдеш в ньому і відчуваєш той дух. Звичайно ж говорю про "шансон", точніше "російський шансон". Якась дивна музика, яка є лише на теренах СНГ, тип музики яку більше ніде в світі не розуміють. Коли я спілкувався з одною знайомою с США і щось тема зайшла про музику, то мені тяжко було розповісти і пояснити. Бо назва шансон в ним не може асоціюватися з тюремною музикою - для них шансон це в першу чергу французький шансон в його звичному розумінні. Хоча потім дійшли з нею висновку, що "шансон" - це те ж саме що їхні негри стали б співати свої пісні не репом, а як Спірс ) А тепер про наболіле. Я презираю шансон. Не розумію як його можна слухати. Не розумію! Як можна тюрьму показувати як "дім родний". Каються бідні! Говорять що більше так не будуть! А-я-яй. Могила всіх виправить. Та була б моя воля за подвійні вбивства призначив би смертну кару. Суспільство їх ще й повинно годувати. Блін. Закрити і дати сапку в руки і хай самі собі працюють, не хочуть - хай голодають! А то влаштували демократію, Європу хочимо строїти. Раніше в тюрьмі можна було заставити працювати, а зараз це вважають не гуманно, не можна їх заставляти, а з людей які все життя чесно працюють податки на утримання зеків можна брати - це повністю гуманно. Поки в нас ідолами будуть "вори в законі", поки про них будуть кіна знімати, поки будуть різну шушваль показувати в ролі героїв - не буде Європи і не чекайте.

Звичний шопінг намічався на вечір в одному з кращих магазинів на мій погляд в Юнкері...

Вибравши собі пару речей став приміряти, але всі були маленькими - розміру М, а розміру Л не було... Трохи розстроєним поїхав додому. Оце вже з Юнкера виріс - сміявся над собою. Далі ще один момент, коли їхав до дому, то щоб веселіше було - спілкувався з двома дівчатами. І от одна питає: "А де Ви..."... І я вже став вигадувати про Університет в якому навчаюсь, бо завжди питають про Університет. Але питання було: "працюєте". Навіть розгубився... Що ж так подорослішав останнім часом, що в молодіжних магазинах немає розмірів, а люди вже не вважають студентом. Ніколи не любив дорослішати і бути дорослим. Ну зовсім мене розчарував сьогоднішній день. Та вже коли приїхав додому, то відразу зрадів через одну особливість - вже декілька днів не брився... Подивився в дзеркало - ну звично, хто ж скаже що студент...

Ранком 25.07.08 приїхав в Франківськ. І такий радий... Нарешті не буде чути цих поїздових коліс. За півтори доби в потязі я полюбив літаки! Перший раз в свідомому життя знаходжусь в західній Україні. Спитав на автовокзалі білета на найближчий автобус до Ігора - але касир сказала що білети туди вона не продає, а потім розповіла як можна доїхати. Найбільш здивувало те, що вона з великим натхненням розповідала так неначе не мені потрібно було туди їхати туди, а їй. Було видно що вона хвилювалася, щоб правильно все зрозумів і легко дістався до місця. Досить незвично бачити таку доброзичливість! Ну можливо це випадковість! Подивимось... Автобус на Надвірну. Білет до Ігоря коштує 3 гривні... І ось ми їдемо, і їдемо, і їдемо... Ну я ж заплатив лише 3 гривні, не може ж так дешево транспорт коштувати, що вже скільки проїхали. Ще раз нагадую водію щоб не забув зробити зупинку. Приїхали... Досить дешевий транспорт, вдома така б дорога коштувала як мінімум гривень 5. А ось і Ігор! Я ж його не бачив 5 років! А він навіть не змінився з того часу. Таке відчуття, що й не було тих 5-ти років. Немовби ми роз'їхались на 2 місяці на літні канікули. Таки радий його бачити! Ми з ним прожили два роки в сусідніх кімнатах, навчалися в одному класі і сиділи за однією партою! Були, є і будемо справжніми ДРУЗЯМИ! До речі, приведу причину мого приїзду. Орфографія збережена, лише закриті деякі особисті дані. Оригінал зберігався 5 років в мене, а тепер його листом направлю до Ігора.

Договір Я, Ігор, зобов'язуюсь запросити Романа на свою сватьбу, а якщо не запросю, то я буду винен йому ящик пива.

Я, Роман, зобов'язуюсь подарувати Ігорю на сватьбу ящик пива, якщо він запросить мене на сватьбу.

На жаль, дати підписання немає, але наскільки пам'ятаю це був десь 2003 рік. Далі було знайомство з мамою Ігоря, з дружиною, з Мирославою, з сестрою молодої, з батьками молодої, ну і з ще багатьма. Трохи розповім про Мирославу... З нею я знайомий дуже давно, знайомий десь років вже з 6. Ми досить довго переписувалися, обмінювалися фотографіями. Хоча потім вже якось перестали писати листи... До речі, всі листи десь вдома зберігаються. День досить швидко пробіг через те, що був надзвичайно насиченим - зустріч, знайомства, прогулянка по Франківську, прикрашання шалашу. Хоча навіть не відчувається втома - це все чудодійна природа, чисте повітря! Краса! А ось і молодий:

Автобус. Сиджу біля вікна, ні на кого не звертаю увагу, просто дивлюсь... І чомусь кашлянув. Ну скажете і що тут такого незвичного? А незвична була реакція дівчини років з 25 що сиділа біля мене, бо вона промовила - "Будьте здорові". Я аж перелякався. Таке могло бути десь в інших містах, країнах, але ж не в Харкові. Я навіть "дякую" якось з незвичним акцентом промовив від несподіванки. Було надзвичайно приємно. Просто за час що я живу в цьому місті я забув про чемність, про ввічливість... Тут таке просто не прийнято. Можливо проблема не в місті, а в тому що багато людей роблять так як я. Підлаштовуються під місто. Не знаю... Тепер можу сказати точно лише одне - коли хтось незнайомий біля мене кашляне, то я скажу - "Будьте здорові"